Леся
Українка – славна донька України
1871 –
1913
25 лютого 1871 року народилася Лариса Петрівна Косач(Леся Українка). Жила сім’я Косачів на Волині. Дівчинка зростала в інтелігентній родині, яка мала давні волелюбні традиції. Леся була веселою дівчинкою. Любила співати, танцювати, жартувати, не знала вона, що за її дитячими плечиками вже стоїть біда. 6 січня вона пішла на річку подивитися хрещення води, застудилася і дуже заслабла. Страшна хвороба – туберкульоз, забрала у Лесі дитинство, юність, не дала змоги учитися в школі, нормально жити. Нестерпні муки, роздираючі болі зробили Лесю стійкою, розвили в неї незвичайну силу волі.
Як дитиною бувало,Упаду собі на лихо,
То хоч в серце біль доходив,
Я собі
вставала тихо.
Леся казала: «Мені здається, що я маю перед
собою якусь велику битву, з якої вийду переможцем або зовсім не вийду. Нехай і
заважають мені сі лиха, але зате, хто знає, чи не кують вони мені такої зброї,
якої нема в інших, здорових людей»
Чи то так у
жалю, в голосінніПроминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу!
Геть думи сумні!
Коли Лесі виповнюється 13 років, вона вже
по-справжньому стає до літературної праці. У Галичині, що належала до
Австро-Угорщини, у львівському журналі «Зоря»
вірші юної поетеси за підписом Леся Українка вперше побачили світ.
На шлях я
вийшла ранньою весноюІ тихий спів несмілий заспівала,
А хто стрічався на шляху зо мною,
Того я щирим серденьком вітала:
«Самій не довго збитися з путі, -
Та трудно з
неї збитися у гурті»
Ставши дорослою, Леся всі свої помисли
спрямувала на визвольну боротьбу народу. Їй хотілося бачити народ вільним, щоб
його не визискували пани й не збиткувались над ним урядовці, щоб він був не
тільки працівник, а й господар на землі і над всіма її багатствами.
Над давнім
лихом УкраїниЖалкуєм – тужим в кожний час,
З плачем ждемо тії години,
Коли
спадуть кайдани з нас.
Цій великій справі прислужилася Леся своєю
чудовою, невмирущою поезією. Ще з юнацьких літ вона відчула свою силу в слові,
зрозуміла, що саме воно – її наймогутніша зброя.
Слово, моя
ти єдиная зброє,Ми не
повинні загинуть обоє!
Давня мрія Лесі Українки – написати твір, у
якому б вона щедро використала багатства народної фантазії, була здійснена в
геніальній драмі-феєрії «Лісова пісня», написаній улітку 1911 року. У ній
втілилась любов до рідної Волині, її краси.
Майже всіх неказкових персонажів і героїв
узято з життя, цебто їх змальовано з тих людей, яких Леся добре знала. Що ж
стосується казкового царства, то поетеса змалювала його таким, як його вигадала
людська фантазія. У цьому фантастичному світі теж є правда і кривда, гарне і
погане.
О не журися за тіло!Ясним вогнем засвітилось воно,
Чистим, палючим, як добре вино,
Вільними іскрами в гору злетіло.
Легкий, пухкий попілець
Ляже, вернувшися, в рідну землицю, -
Стане початком тоді мій кінець.
«Лісова
пісня» – шедевр Лесі Українки.
Лесина хвороба прогресувала, і лікарі
порадили їхати на лікування до моря. Саме в Ялті Леся познайомилася з Сергієм
Мержинським, який лікувався від
туберкульозу легень. Нескінченні , невичерпні розмови з ним відкривали нові
світи незнаних уявлень і почуттів, будили нову мрію життя. В кінці лютого 1900
року здоров’я Сергія Мержинського різко погіршало. 16 березня він помер у Лесі
на руках.
Нехай собі
минає рік за роком,Нехай мій вік уплине за водою,
Ти житимеш красою серед квітів.
Я житиму
сльозою серед співів
Так звучали
останні рядки в пам’ять про близького друга і товариша по боротьбі.
У Лесі був вірний і щирий товариш – Климент
Васильович Квітка. Окрім спільної праці на ниві народної творчості, Квітка
допомагав Лесі в її літературної роботі.
Через місяць після одруження з Квіткою Леся разом з ним поїхала в Крим, там і
жила до 1907 року. Настирлива недуга почала ще більше активізуватися з
переїздом на Кавказ. Лікарі наполегливо радили Єгипет.
Хто вам
сказав, що я слабка,Що я корюся долі?
Хіба тремтить моя рука.
Чи пісня й
думка кволі?
На початку 1913 року розпочалися останні й
найтяжчі дні в житті Лесі Українки. Надходив
світанок 1 серпня, а разом з ним і невблаганний кінець.
Горить,
палає на світі вогонь Лесиних пісень,
освітлює наші душі, робить їх чистішими, добрішими.
Твій голос
в пісні нашій,В нашому житті.
Твоя зоря цвіте над рідним краєм.
Так! Ти жива!
Ти будеш
вічно жити!
